Куликов: Добрий вечір. В ефірі програма “Свобода слова”. Я – Андрій Куликов. Загрозливі оцінки дають міжнародні експерти нинішньому стану України, кажучи, що є ризик розколу країни. Водночас зростає напруженість у відносинах з Росією – кримське питання, газ. Та й у внутрішній боротьбі політики вже декілька років використовують те, що Україна як держава нинішня склалася із різних регіонів – із відмінною історією, відмінним світоглядом, із мовними і культурними особливостями. На наш погляд, це дуже небезпечна політична гра. Але до студії ми вирішили сьогодні запросити не політиків, а зірок – діячів культури. Зірок і тих, хто виводить їх у зірки. Поговоримо про те, яка суспільна роль зірки, про те, як намагаються використати шоу-бізнес у політиці, чи здатні митці опиратися владі грошей, і як нам бути разом. А також чому для втілення гасла “Час бути разом” до України доводиться запрошувати світову зірку Пола Маккартні. Нинішня аудиторія сьогодні у студії “Свободи слова” поділилася за відповіддю на запитання: “Яких сучасних виконавців ви слухаєте частіше?” Українських – 42% – це синя крива, російських – 42% – це червона крива, і західних – 16% – це зелена крива під час ефіру. Активно працюйте із пультами, пані та панове. А першим я запрошую до центрального мікрофона Ігоря Ліхуту, продюсера співачки Таїсії Повалій. Пане Ліхуто, чому Таїсію Повалій зараз частіше бачать на російських телеканалах, ніж на українських? Вас більше цікавить багатший російський ринок?

Ліхута: Добрый вечер всем, кто сегодня находится в этой студии, добрый вечер всем, кто смотрит нашу программу. Я, честно говоря, ожидал этого вопроса. Вы знаете, на этот вопрос у меня есть сразу ответ. Я объясню, почему. К сожалению, вот сидят одни из лучших артистов нашей страны, сейчас еще подъедет одна представительница песенной профессии, очень яркая и очень известная певица. Я хотел бы задать… Знаете, может быть, это немножко звучит по-еврейски, – на вопрос вопросом. Во всяком случае, вопрос не к вам, господин ведущий, а вопрос к нашим коллегам: когда последний раз все, кто сидит в этом зале, принимали участие в каком-то концерте, посвященном нашему государственному празднику во «Дворце Украина» в Киеве?

Вот пусть кто-то мне сейчас назовет эту дату или этот концерт.

Куликов: Ну, хтось може назвати?

Пономарьов:Я на Різдво був останній раз.

Ліхута: Дело в том, что, к сожалению большому, наше государство вопрос шоу-бизнеса вывело полностью напрочь из вопроса геополитики. На сегодняшний день у нас, к громадному сожалению, практически нет никаких концертов, съемок, которые могут помогать украинскому артисту постоянно оставаться в медиаэфире своей страны. Поэтому, на самом деле, мы практически все время находимся в Украине, иногда выезжая в ту же Россию на съемки – в Москву, в Санкт-Петербург, – там это бывает довольно часто. Поэтому люди, видя нас по российским каналам, думают, что мы там. На самом деле мы здесь – но нас здесь не снимают. Никого из украинских артистов – подчеркиваю: никого! – в Украине не снимают, потому что нет музыкальных программ. Есть одна музыкальная программа на канале «Интер», которая называется «Вечерний квартал» – она проходит раз в квартал или раз в месяц, – куда приглашают одного-двух украинских артистов и такое же количество наших российских коллег. Вот и все. И как можно при таком количестве эфиров раскрутить, показать свои песни, показать то, чего ты достиг? Соответственно, мы принимаем приглашения от российских телеканалов, и свои песни… Из них, я вам хочу сказать, что порядка 80% – на украинском языке, мы снимаем именно на российских каналах.

Куликов: И все-таки, когда вы оказываетесь на российском рынке…

Ліхута: Я розумію українську мову.

Куликов: Але ви відповідаєте російською.

Ліхута: Дякую. Нічого.

Куликов: Коли ви опиняєтесь у російському середовищі – я маю на увазі, в Росії, – вам доводиться підлаштовуватись під їхні умови, під вимоги ринку, переходити на російськомовний репертуар – можливо, все ж таки більшою частиною, ніж ви б хотіли?

Ліхута: Вы знаете, на самом деле, никаких специальных условий никто не ставит. В шоу-бизнесе, точно так же, как в любом бизнесе, – как ты себя поставишь, как ты себя зарекомендуешь, так к тебе будут относиться. За, практически, три года нашего пребывания в сфере российского шоу-бизнеса ни разу, – подчеркиваю, ни разу, – не было никакого оскорбления, не было никакого похлопывания по плечу, и типа: «Ну что, хохлы, приехали, забираете наш хлеб?» Такого у них нет. Российские артисты – действительно, многие, большинство из них, – это действительно суперзвезды, которые абсолютно самодостаточные, абсолютно обеспеченные. И приехал еще один артист с Украины, из Белоруссии, из Казахстана, – для них это не имеет абсолютно никакой проблемы. Потому что российские артисты, в отличие, к сожалению, от наших артистов и от нас, – я представляю украинскую певицу, – работают на громадном рынке. Мы замыкаемся и уходим… Вот что я хотел сказать – что, может быть, благодаря тому, что нас подталкивают к тому, что мы должны все петь только на украинском языке, мы можем превратиться в региональных артистов – в узкий регион, который называется Украина. Потому что в Казахстане не понимают украинский язык. То же самое – группа «А-студия». Если бы они приехали из Казахстана и пели на казахском языке песню «Джулия», песню – вот недавно у них хит был – «Я не могу без тебя…» и так далее, – на казахском языке эти песни не стали бы хитами, и украинские зрители и радиослушатели точно так бы не полюбили эти песни, потому что они не понимали бы, о чем поется в этих песнях. К сожалению, не нами придумано, – я ни в коей мере не хочу защищать русский язык… Во времена… Знаете, как особенно западная молодежь, когда хочет сказать что-то в кавычках, они делают пальчиками вот так. Так вот, я хочу сказать: во времена «злочинної влади», у руля которой стоял Президент Леонид Данилович Кучма, из десяти альбомов, которые были записаны Таисией Повалий, семь были записаны на украинском языке. Хотелось делать песни на украинском языке, тянулась душа к этому. И Тая… Кстати, у нее была фраза одна, которую она где-то вычитала, – это не ее фраза, но она ей очень понравилась – «для того, чтобы быть украинцем, не обязательно ходить в вышиванке. Вышиванка у меня под кожей». Так вот, и у меня, и у Таисии Повалий вышиванка под кожей.

АКуликов: Пане Ліхуто, от ви кажете, що на українських артистів тут не звертають увагу. Але надходить час виборів, і тоді – мені, принаймні, так здається, – на них починають звертати увагу.

Ліхута: Вы знаете, дело в том, что в той же Америке сейчас закончились праймериз. И есть артисты, которые поддерживали господина Обаму, и были артисты и актеры, которые поддерживали госпожу Клинтон. Но, тем не менее, это ни в коей мере – абсолютно ни в коей мере – не повлияло на имидж этих артистов, потому что у каждого артиста, как у обыкновенного гражданина, есть право выбора. И это правильно, это говорит о том, что это демократическая страна. И, например, господин Обама не разыгрывал карту того, что она белая женщина, что она из бандитских районов, а она не разыгрывала карту, что он черный… То есть, не было вообще никаких проблем. К сожалению, у нас были такие, если вы помните, в свое время, в 2004 году – что, например, с точки зрения пиара и маркетинга, как ход, это было шикарно: что вот Донецкий регион – там все бандиты и так далее. С человеческой… Это некрасиво. Точно так же можно сказать, что… Какие шахтеры лучше живут – из Червонограда или с Донбасса? Мы в феврале месяце проехали тур по Украине. Я вам хочу заявить с полной ответственностью: цирк во Львове и цирк в Луганске воняют абсолютно одинаково. Поэтому нам нечего делить. Все артисты, которые поют в Украине, – которые поют на русском языке, на татарском языке, на украинском, на иврите, на любом, – они есть украинский народ. И мне кажется, что не стоит делить эфир на украинский язык и на неукраинский язык. Я бы эфир общенациональный делил бы на украинских артистов и на неукраинских артистов. Потому что не могут управлять громадной страной представители политического блока одного из регионов – или восточного, или западного. Это должны политики делать вместе. Вот когда будет одна общая команда, которая представляет все – подчеркиваю, все, – регионы нашей страны, как артисты, которые сидят здесь, – только тогда, мне кажется, страна будет идти вперед.

Куликов: Пане Ліхуто, от ви сказали, що нам немає чого ділити. Від цього є місток до того, що може нас об’єднати? На вашу думку, що зараз здатне об’єднати країну?

Ліхута: Вы знаете, я считаю, что… Я бы не отдавал эксклюзивное право и лицензию на слово «патриотизм». Я не считаю, что патриотами являются тернополяне или львовяне, луганчане или дончане, одесситы или жители Симферополя. Все люди, которые живут на территории нашей страны, Украины, – они патриоты, потому что они будут защищать своих детей, своих матерей, своих отцов, свои дома, которые находятся на этой территории. И, в принципе, нас должна объединить самая главная вещь, и, по-моему, единственная – любовь к своей земле. Я, например, приведу… я отвечаю сегодня, конечно, только за себя, за свою супругу и за свою певицу, – я не могу сказать, как бы песня, например, «Чортополох» прозвучала на русском языке. Никак. Это невозможно.

Куликов: Наверное, прозвучала бы как «Чертополох».

Ліхута: Это да. Чертополох… Абсолютно верно. Это было бы плохо. И в то же время, один из хитов Таи – «Одолжила» – я не представляю, как можно спеть на украинском языке. Эти языки как братья. Я иногда себе задаю вопросы, и нашу страну представляю Канадой. Почему Канадой? Потому что Канада, так же, как и мы, находится в тени великой державы Америки, – мы находимся в тени великой державы России. Но тем не менее, абсолютно двуязычное государство, – кто-то поет на… хотел сказать, на украинском… кто-то поет на французском, кто-то поет на английском, – но тем не менее, каждый из этих людей готов отдать свою жизнь за свою страну, – и неважно, на каком языке кто поет.

Куликов: Я хочу запитати у наших гостей: хтось хоче висловитися із цього приводу? Валерій Вітер, соліст гурту “Кобза”.

Вітер: Коли ми їздили на гастролі... Я думаю, що ансамбль “Кобза” започатковував шоу-бізнес, якщо так можна сказати, в кінці 60-70 років. І коли ми виїздили за кордон, завжди була така пропозиція, щоб ми співали там одну російську пісню, одну грузинську – знаєте, пісні країн нашої співдружності. І коли ми приїхали в Гавану і заспівали першу пісню: “Мой адрес не дом и не улица – мой адрес Советский Союз”, до нас підійшов культурний аташе, і каже: “Хлопці, співайте українські пісні. Не треба. Тут всі співають ці”. Ми почали співати українські народні пісні. І все проходило… Я вважаю, що далеко за кордоном, якщо ти з України – ти маєш співати на своїй рідній мові.

Ліхута: Вы знаете, кстати, очень хорошую тему поднял Валерий. Я хотел бы сказать, что мы, сегодняшние жители Украины, сегодняшние артисты, сегодняшние власть держащие, разучились праздновать. Обратите внимание: у нас в последнее время идут сплошные поминки. Я ни в коей мере не буду обсуждать политические решения, связанные с глобальными проблемами – такими, как Голодомор, и так далее, и так далее, – это история. Я это признаю, и это не обсуждаю. Но покамест мы будем все время возвращаться к негативу, из космоса будет притягиваться все негативное. Знаете, как нельзя все время думать о плохом. Почему? Психологи запрещают дружить людям с неудачниками – потому что вот эта негативная информация, которая есть у неудачников, она передается нормальным людям. Поэтому надо больше позитива. Это история. Давайте помнить, давайте уважать. Но давайте думать о том, что есть дети, есть внуки – нам надо идти вперед, нам надо создавать вместе хорошее, красивое, яркое, доброе государство. Давайте что-то праздновать, давайте создавать, давайте выходить на улицы на День Независимости, на День Конституции с шикарными громадными концертами – вот как, например, господин Пинчук делает шикарный проект 14-го числа, – так для этого надо привезти Пола Маккартни. Я, конечно, в жизни не думал, что я смогу попасть на концерт этого великого музыканта. Но наших артистов очень много. И если мы будем больше праздновать… Я не говорю, что именно мы должны быть на этих концертах. Неважно. Во времена, допустим, еще пять-шесть лет назад, если наши зрители не знают, практически раз в месяц во Дворце «Украина» проходили смотры республиканской самодеятельности. Борис Георгиевич Шарварко делал громадные концерты, где из Николаева, из Львова, из Тернополя, из Ровно, из Одессы приезжали народные коллективы и показывали, чем живет сегодня область в плане музыки. Сегодня такого нет. Мы во Дворце «Украина» выступаем или на каких-то политических мероприятиях, или, слава Богу, если пригласит какая-то такая эстрадная программа раз в полгода, или ходим на концерты своих коллег. Все. У нас в плане музыки развитие… Я уже не говорю о том, что шоу-бизнес должен, обязан быть как геополитический фактор – представление Украины за рубежом. У нас часто по телевизору показывают ролики: Греция, Турция, Кипр – езжайте туда, супер! Почему роликов об Украине нет за рубежом? Почему государство не проплачивает, не готовит мощную пиар-кампанию? Представление страны за рубежом – это тот же шоу-бизнес. Он должен иметь продюсера, менеджера, и это надо делать профессионально. А если мы будем все время задираться с большим соседом, – что делать, я считаю, не стоит, – будем вот так сидеть и обсуждать с господином Жириновским по телевизору…

Куликов: Де ви його побачили? Там Ліхута, а не Жириновський.

Ліхута: …Будем обсуждать проблемы, которые, поверьте мне, абсолютно никому не интересны. Если бы наше государство начинало с экономики, и каждый зритель, который сидит в этом зале, каждый зритель, который сидит перед телевизором, условно говоря, получал достойную зарплату – 4-5-10 тысяч евро, ездил на хорошей машине, дети ходили в хорошие садики, идеальное соцобеспечение было бы, дороги, и так далее, и закон бы был один для всех, – вопрос бы языка и как объединить страну на сегодняшний день просто не стоял бы.

Куликов: Зрозуміло. Дякую Ігорю Ліхуті, музичному продюсеру. І запрошую до центрального мікрофона Тараса Петриненка, співака і композитора. Так, туди, будь ласка. Не кажіть, що у вас є острах перед мікрофоном. Пане Петриненку, у вас така ж сама, як у пана Ліхути, точка зору на те, чому ми вас більше чуємо на політичних акціях, ніж на власних концертах?

Петриненко: Ну, тому що концерти в Україні практично не відбуваються. Рідко хто може похвалитися тим, що дістав кошти на проведення свого туру. Тому що спиратися лише на кошти глядачів, які куплять дорогі квитки, сьогодні не доводиться. І, знову ж таки, ми зачепили тему участі у політичних акціях. Бачите, за самі великі гроші не кожна політична сила може купити Тараса Петриненка. І більше того, можу сказати своєму хорошому товаришу Ігорю Ліхуті, що я хоча сьогодні не в вишиванці, але не збираюся її ховати навіть під власною шкірою. Тому що вишиванка – це не просто якийсь атрибут нашої нації. Це, можливо, генетичний код нашого народу. І ми почали трошки чіпляти тему наших взаємостосунків з Росією. І чомусь мені приходить на думку така тема: а чи треба об’єднувати Польщу, а чи треба об’єднувати Болгарію? Що їх розколює? Та ніщо їх не розколює. У нас складна історія. І якщо я переживаю за долю своєї держави – це зрозуміло. Але найбільше я переживаю за долю своєї нації, свого етносу. Тому що Україна є тільки тут. В Канаді чи ще де-небудь її немає. І якщо цей вектор, який ми спостерігаємо – мовний вектор, – коли українська мова просто десь поступово зникає із екранів, з компакт-дисків, із радіопередач, – то з цим щось треба робити. Я – нормальний син свого нормального народу. Я абсолютно не хочу казати, що мій народ чимось кращий за інші народи, інші етноси, за інші нації, – але він нітрохи не гірший. І я просто мушу підставляти плече своїй нації з тим, щоб вона відбулася, і щоб вона мала шанс одужати і бути однією серед рівних. Бо інакше це рано чи пізно може закінчитися просто катастрофою для мого народу – для українців.

Куликов: Пане Петриненко, ваша пісня “Україна” була одним із гімнів Майдану. Коли після Майдану почалися утиски або, скажімо так, різко впала увага державних органів до деяких ваших колег, які були по інший бік не барикад, а, скажімо так, сцени, – ви вважаєте, це було справедливо?

Петриненко: Бачите, я ніколи не керував культурою. І взагалі, треба відрізняти шоу-бізнес від політики. Тому що ми навіть під час Майдану ще зустрічалися з Ігорем і говорили на ту тему, що кожен має свою клепку в голові, і кожен ставиться до ситуації, яка відбувається, по-своєму. І це нормально. Ми сиділи в одній передачі, здається, з Яном Табачником, і так само говорили на цю тему. Музика є музика, і вона завжди буде супроводжувати наше життя, незалежно від того, які політичні події відбуваються в країні. Я не знаю, наскільки вдалося, скажімо, політикам якимось чином педалювати, приглушити опонентів помаранчевого Майдану, – тому що вони як звучали, так і звучать. Не знаю... Кожен, мабуть, відчуває або серцем, або гаманцем, де йому сьогодні в якій ситуації треба себе проявити, де йому стояти – по який бік барикади.

Куликов:Я пригадую, наприклад, була акція на тому ж Майдані, недалеко від консерваторії: “Принеси компакт-диск ...”, а далі – ім’я людини, яка не була на помаранчевому боці, “і викинь його, або зламай”. Як ви до такого ставитеся?

Петриненко: Я не приносив компакт-дисків, не ламав. Бо це є великий гріх. Музика є музика – вона або хороша, або погана. І з цим нічого не поробиш. Але з іншого боку, бачите, мабуть, все-таки люди серцем відчувають, що щось негаразд в нашій державі. У нас дуже складна історія. 300 років, фактично, нас переконували в тому, що така нація, як українці, – взагалі це якийсь нонсенс, що такого не буває, такого не існує, і навряд чи це взагалі кому-небудь потрібно. В мене це викликає певні сумніви, і я ці сумніви намагаюся доносити з будь-якої сцени – де тільки у мене є можливість виступати перед людьми і говорити про те, що українська нація варта іншого життя, варта іншої долі. І навіть коли говорять зараз про НАТО – я не знаю, скільки українців постраждало від НАТО, від Америки, але я добре знаю, скільки мільйонів постраждало саме від нашого північно-східного сусіда. Не просто постраждали – знищено цвіт нації. Можливо, тому ми зараз і маємо такі великі проблеми в культурі – тому що мало кому є її піднімати з колін.

Куликов: Але хоч би як радянську владу свого часу не звинувачували в утисках української мови і української культури, були мега-хіти, або, по-тодішньому скажімо, супершлягери, які українською мовою співали в цілому отієї недоброї пам’яті Союзі, – “Хай завжди мене верба та й додому поверта”, і “Червона рута”, і так далі. А нинішня влада намагається обмежити доступ російськомовної музики чи пісні до України, замість того, щоби, можливо, допомогти україномовній культурі. Ваше ставлення до цього?

Петриненко: Я вважаю, що україномовній культурі в будь-якому разі треба допомагати – як, скажімо, робить це Франція зі своїм французьким кінематографом, який має пріоритетне становище у Франції відносно голлівудського кіно, наприклад. Вони намагаються вижити, вони намагаються зберегти французьке кіно. Це як приклад просто. Щось подібне, можливо, треба робити і в Україні. Ми з Росією не в однакових стартових умовах були – ось в чому наша біда. Якби ми стартонули... Бачите, це як бігун, олімпійський чемпіон, і людина, яка позбавлена ніг, – розумієте, неможливо… Тут треба все-таки дати можливість хоча б трохи піднятися. Щось Ігор мене хоче запитати, я бачу.

Куликов: Зараз. Але я перед тим запитаю. Стисло, будь ласка, дайте відповідь. Ви працюєте із прем’єром, так? У вас є змога впливати на прем’єра або інших членів уряду, щоб розвивати культуру?

Петриненко: Жодної змоги. Я не в уряді – хоча дуже багато хто дивується з того, що я не йду в політику. Ще покійний Чорновіл просив, наполегливо просив, щоб я йшов у народні депутати. Я сказав, що я краще себе почуваю на своєму місці. Я хочу писати пісні, співати пісні, – і цього мені, в принципі, достатньо. А впливати... Справа не в тому, що я працюю з Юлією Тимошенко. Я працював і з “Народною самообороною”. Я працюю з помаранчевими – тому що мені близькі ідеї помаранчевого Майдану. Якщо хтось зрадив помаранчевий Майдан, то до себе я це причепити аж ніяк не можу. Я співав там щодня по кілька разів – і в дуже складні моменти. І пишаюся цим. І Майдан для мене особисто не закінчився.

Куликов: Але він не закінчився також, або і не почався, стратегією розвитку україномовної чи української культури взагалі.

Петриненко: На жаль, на жаль. Я сподіваюся все-таки, що керівництво – принаймні ті, хто керують сьогодні в Україні культурою, – зверне увагу на те, що треба все-таки сприяти якось розвитку українського мистецтва.

Куликов: Ігор Ліхута.

Ліхута: Да, спасибо. Я хотел бы к тому, что сказал Тарас… Я думаю, что он не даст мне соврать. Еще до, скажем, революции, до 2004 года я много раз подходил к Тарасу и говорил, что, как на меня, его песня «Украина» больше подходит как гимн нашей стране, чем тот гимн, который у нас есть. Я этого абсолютно не стесняюсь, и Тарас знает, что я об этом говорил. Потому что в этой песне есть хороший гражданский пафос – в хорошем смысле этого слова, – которого нам сегодня не хватает. А Гимн Украины – он все-таки более жесток по своим словам: «ще не вмерли вороженьки»… А у Тараса – «вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг».

Куликов: Якщо згинуть у майбутньому часі – то, значить, ще не вмерли.

Ліхута: Да. Это первое. И второе. Опять-таки, я полностью согласен с Тарасом по поводу той же Франции. Но каждый второй российский фильм – вот вы просто обратите внимание – имеет в начале: «При поддержке министерства массовой информации, и так далее, России». У нас, практически, единичные фильмы есть, которые имеют эту несчастную финансовую поддержку. Это первое. И второе – пользуясь случаем прямого эфира, я хочу задать такой вопрос нашим властьимущим: почему люди, которые сегодня выступают за поддержку украинского языка, за поддержку украинской культуры, до сих пор не сняли НДС с украинской книги? Почему? В России это сделали уже давно. У нас – нет. Неужели это так сложно сделать?

Пономарьов: Не працює парламент просто.

Ліхута: Саша, парламент не работает уже три года?

Пономарьов: Да.

Ліхута: Это давно можно было сделать.

Куликов: Тарасе, ви хочете прокоментувати те, що почули?

Петриненко: Звичайно, так. Вся справа в тому... Якщо порівнювати політичні сили України і політичні сили Росії, є істотна різниця, дуже істотна. Ми не можемо уявити собі комуністичну партію Росії, яка хоче приєднати Росію до Китаю, наприклад, чи там іще щось таке. Ми не можемо уявити якісь інші політичні сили в Росії, які є, по суті своїй, антиросійськими. В Україні, на жаль, майже 50 на 50. Себто, частина нашого населення, частина наших людей Україну сприймають як незалежну державу, а частина каже: “Так, Україна – це моя держава”, але десь подумки сприймають як, все-таки, малоросійську губернію Росії.

Куликов: То ви вважаєте тих 50, чи скільки їх там, відсотків ворогами незалежності, ворогами України?

Петриненко: Ні, ні, ні. Я не кажу. Я про відсотки зараз взагалі нічого не хочу сказати. Я хочу сказати, що досить значна частина українського населення живе в Україні, а любить Росію більше, ніж свою власну державу. І це досить дивно.

Куликов: Дизель, соліст гурту “Грін Грей”.

Дизель:Ну, это полный абсурд просто.

На самом деле… Хочу сделать сноску, что вообще я шел на шоу, в котором должны говорить о искусстве, о музыке, и ни в коем случае не хотел попасть в политическую драку. Но хочу заметить, что искусство, вообще музыка, – это высокая материя, которая не поддается каким-то указам, или «надо петь на украинском». Вот сел за гитару, придумал песню, а на каком она языке получилась – это уже завтра утром ты читаешь на клаптиках паперу. Я за украинский язык. Я даже могу здесь прилюдно пообещать, что за год я его выучу, цю мову, досконало.

Петриненко: Буду дуже вдячний.

Дизель: Но прошу дать мне возможность работать у меня в моей любимой стране, как бы, Тарас, тебе ни казалось, что те остальные 50 процентов болеют за Россию и считают Россию своей…

Ліхута: Да Тарас не тебя имел в виду!

Дизель: Ну потому что я именно за те 50 процентов и голосовал – за Партию регионов.

Ліхута: И я голосовал. Ну и что?

Дизель: Потому что у них было написано: русский язык – мне дадут возможность работать на моем языке. Я сказал: да, это подходит. Они мне говорят: дружить с Россией. И я вам скажу: у меня огромное количество близких мне людей в России. И я не хочу, если вдруг возникнет ситуация окопов – я образно говорю, – оказаться с другой стороны, и перекликиваться: Ваня! Вася! Пусть лучше какие-то иностранные речи слышать – вплоть до польской. Но не русскую. И не хочется войны с братьями нашими, с которыми мы уже ментально настолько пересеклись кровью нашей. И хочу, опять же ж, вернуться… Извините меня, что я на политическую вывернулся тему. Но хочу обратить ваше внимание, что музыка, – и сейчас тенденции общемировые такие, – вот Каролина примером своим доказала, что музыка – это геополитическое такое, это слишком большое для того, чтобы обсуждать это в стенах парламента или каких-то комитетов, подкомитетов: что вот у тебя профессия – музыкант, – значит, будешь ездить за границу и петь на украинском. Если ты хороший музыкант – на тебя будут ходить, на каком бы ты ни пел языке. Спасибо.

Куликов: Пане Петриненку.

Петриненко: Ну що на це можна сказать? Звичайно, ніхто забороняти не повинен співати будь-якою мовою – як і говорити, як і жити, і сприймати цей світ. Якою мовою хочеш – такою і роби. Але справа в тому… Я повернуся до того, з чого починав. Мене цікавить, яка доля чекає мій народ і мою націю. Співай російською, співай англійською, співай китайською – якою завгодно. Мене цікавить, що буде з українською нацією. Якщо їй щось загрожує, мені по барабану – чи там москаль, чи там поляк, чи там китаєць, чи киргиз. Я буду захищати свою землю. А вона називається Україна.

Дизель: Я вот два дня назад видел передачу ужасную. Я боюсь сказать «аналогичную» – в том смысле, что это не ужасная передача. По крайней мере, здесь нет Жириновского на большом экране.

Куликов: Сейчас на большом экране – Дизель.

Дизель: Мои коллеги некоторые присутствовали на этой передаче. Так вот, несколько таких еще передач – и наша страна действительно может разделиться. Это страшные вещи. Мне кажется, нам надо вообще отказаться от реакционных мыслей, от реакционных вообще… Заставить себя любить даже то, что не получается с первого раза – но ни в коем случае не браться за штыки, ни в коем случае, как мне кажется, нельзя обижать людей. Потому что я видел, опять же, вчера передачу: народный артист, – не буду говорить его фамилию, – говорит: вот там, в Северодонецке, – быдло, а здесь – не быдло. А откуда же он знает, что там быдло? А вот, может быть, из Северодонецка… Кстати говоря, не дадут мне соврать, что вообще Донецкий регион плодовитый на музыкантов. Так что, они все – быдло? Я, честно говоря, когда такие вещи слышу, тоже начинаю дратуватися. А потом себя успокаиваю: нет, нет, нет, тихо-тихо, спокойно-спокойно.

Пономарьов: А хто сказав?

Дизель: Я просто фамилию не запомнил, но я обязательно тебе скажу.

Пономарьов: А народний артист чого?

Дизель: Украины.

Пономарьов: України народний артист?.. І ти не запам’ятав?

Дизель: Вот, народный артист Украины на Пятом канале давал интервью о том, что вообще всех нужно… И о «пятых колоннах» речи вот эти… Ну это… Ребята, я прямо удивлен. Когда у нас с «Грин Греем» стоял вопрос, оставаться в Украине или ехать в Россию, – однозначно остались в Украине. Почему? Потому что нами гордились, мы творили, потому что нас замечают, нам есть для кого это делать – в отличие от России. Потому что там скорость шоу-бизнеса… Там реальный шоу-бизнес. А здесь еще оставался какой-то намек на творчество. Поэтому мы остались здесь. А сейчас нас называют «пятой колонной», и указывают: вон туда – если на русском языке поете, туда – если на английском, и туда – если на китайском. Так нехорошо. Мне, как минимум, кажется, что мы, музыканты, – люди, которым дал Бог нечто такое, что люди здесь сидят и нас слушают, и мы в то же время не депутаты, – то, мне кажется, нужно его использовать в добрых целях – не настраивать людей на революционные процессы. Кстати говоря, я тоже за то, что украинский язык – это идея, которая объединит наших детей. И, естественно, если страна не будет говорить по-украински – это не страна. Но нельзя ломать так всех. Потому что сейчас мы видим, как и на экране, так и на вашем графике, – пополам ровно страна. Ну и зачем же нарываться? Говорить: вот там, за забором, – не наши; тут, за забором… Это все наши. Это те же люди. Вот Скрипка плакался о том, что его не приглашают на Восточную Украину. Конечно! После того, что он говорит в эфир о живущих в том регионе, ему не скоро еще туда ездить. Спасибо.

Куликов: Тарас Петриненко.

Петриненко: Все абсолютно вірно. Треба демократично ставитися до музики, тому що музика – це надзвичайно демократичне мистецтво. І немає питань в тому плані, хто яку музику грає, якою мовою він послуговується. Але знову повернуся до того, з чого почав, на превеликий жаль. Я не намагаюся ділити Україну. Я взагалі не хочу... Я хочу її об’єднувати. Але істина завжди є одна. Я знаю, що якщо раптом, не приведи Господи, російська мова стане другою державною мовою – це хрест на українській нації, на українському народі. Пояснюю. Тому що таким чином... Люди ж не воюють за те, щоб збалансувати дві мови, щоб вони мали просто однакові рівні права. Вся справа в тому, що таким чином намагаються узаконити право не знати українську мову. І тоді це буде крапка. Це елементарно. Підходить росіянин, говорить з тобою російською – ти не можеш йому сказати, що ти його не розумієш, – тому що це друга державна. Отже, немає ніякого сенсу знати українську. А якщо її можна не знати, то вона і не потрібна.

Дизель: Еще 10 лет назад мы и представить не могли, что 50% будет так отстаивать украинский язык. Это разве не говорит?.. Это было еще до 2004 года.

Пономарьов: Ні. Це ви собі не могли уявити, а ми могли.

Петриненко: Ми могли.

Куликов: Пане Петриненку, але якщо іти за вашою логікою, то, скажімо, якщо лише українська мова державна, то тоді підходять до вас, починають говорити російською або якоюсь іншою, яку ви розумієте, але ви робите вигляд, що ви її не розумієте?

Петриненко: В жодному разі. Якщо я знаю, що людина приїхала з Росії, я обязательно перейду на русский язык. Я работал в Москве 8 лет. Мой говор московский ставили в пример. Але повернувшись додому, я собі сказав: годі, стоп. Я знаю чудово, як живе Москва, чим живе Москва. Я знаю ці настрої. Не тільки Жириновський, на превеликий жаль, говорить ці речі. Розумієте, якщо ми самі себе не навчимося захищати, нас ніхто захищати не буде.

Куликов: Я дякую співакові і композитору Тарасу Петриненку. І після невеликої перерви ми дізнаємось, що думає про це Ані Лорак.

(РЕКЛАМА)

Куликов: У прямому ефірі програма "Свобода слова". Ми обговорюємо ту роль, яку зірки грають в нашому суспільстві. І як вони можуть сприяти єднанню українців, єднанню України. Аудиторія студії "Свободи слова" поділилась сьогодні за відповіддю на запитання: "Яких сучасних виконавців ви слухаєте частіше?" 42 відсотки слухають частіше українських – це синя крива. 42 відсотки слухають російських – це червона крива. І 16 відсотків слухають західних частіше – це зелена крива. А при мікрофоні співачка Ані Лорак.

Ані Лорак: Дякую.

Куликов: Вітаємо вас із почесним званням "Народної артистки України". І з вашим яскравим виступом на конкурсі "Євробачення".

Куликов: Але одразу після того, ви опинилися в центрі, ну, геополітичного – як ми вже тут чули – скандалу. У Москві вас звинуватили у підривній діяльності проти Росії. А вас дійсно фінансували на російські гроші недоброзичливці Діми Білана, щоб зірвати його тріумф?

Ані Лорак: По-перше, вперше чую таке взагалі. Тому що, кажучи чесно, безумовно, перемога Діми Білана… не однозначно сприйняли її в Москві. Але мені здалося, що моя позиція повинна бути… Так. Я знала і відчувала на конкурсі, що ми найкращі. І це говорили всі: і критики, фани і організатори. І знаєте, коли України посіла другу сходинку… спершу була – як у артиста – така образа, що: вау! – ми ж перші! Але потім, знаєте, я все ж-таки переборола в собі цю злість. І в мене знайшлись слова, я підійшла до Діми і поздоровила його. І тим самим, мені здається, що розбила всю цю гнітючу ситуацію. І ми були в Лондоні – співали з ним в одному концерті. І він сам підійшов до мене і була така бесіда дружня. Тому мені здавалося, що музика – це та критерія – і та матерія, я би так сказала, – це такий світ, який повинен об’єднувати артистів, об’єднувати країни. І я могла вибрати інший, різний шлях, наприклад, своїх інтерв’ю, своїх заяв, але я вирішила, що мені треба працювати у всьому світі. Тому що я відчула після "Євробачення", що Україна достойна, має всі можливості завойовувати світ. І в нас стільки талантів у кожній галузі. І наша мудрість – це бути дипломатами. Із любов’ю.

Навіть, знаєте, "плохой мир лучше хорошей войны". Мені здається, що мир – це те, що ми повинні нести у світі. Ми – українці. І я скрізь казала, на всіх прес-конференціях, що Україна пишеться з великої літери, і що ви повинні приїжджати в Україну. А всі: "А що? Чому ми повинні? Чому наступний рік повинен бути на Україні?" Я їм всім розповіла: "Блек сиа. Маунтин». Наскільки у нас розвинулася країна. Ви повинні всі до нас іти. І коли я ще відповідала – всі прес-конференції – на англійській мові, це взагалі: "Ю спік інглиш?" – В Україні так само можуть спілкуватися.

Куликов: Отже після "Євробачення" ви вже отримали запрошення виступати чи записуватись у Росії?

Ані Лорак: Так. Насправді… бачите що, от я коли казала – я вірила, що музика об’єднує. Я видно посилала ці, флюїди. І мене от… Нещодавно я повернулася з "Муз-ТВ" – це була премія. Зараз запросив Ігор Якович Крутий на "Юрмалу", де я буду виступати. Багато зараз у мене запрошень до передач, радіо, преса… І вони навіть, уявляєте собі, – вони… переможця… країна… навіть в деяких інтерв’ю… і кажуть: "Але ми відчуваємо, що ви були найкраща. Ми це знали, ми вболівали за вас". Я відчуваю те, що якщо продукт настільки класний, настільки гарний, професійний, то ця музика здолає всі кордони. Неможливо заставити людей любити, якщо вони не відчувають це.

Куликов: А український кордон у наш бік – вона здолає? У вас в Україні вже концертне турне готується?

Ані Лорак: Так. На осінь я готую. Тому що всі скучили – всі міста України. І дуже багато запрошень. Тому ми вирішили такі зробити тур на осінь. І обов’язково це буде 25 міст.

Куликов: Володимир Бистряков – композитор.

Бистряков: Я так не умею, извините.

Куликов: Вас буде чути.

Бистряков: Спасибо. Я так не умею, не могу, я не знаю, как говорить. Зіпсую. Извините, я забыл… забыл текст. Давайте дальше.

Куликов: Ви музику пишете, а не тексти. Гаразд. Ігор Ліхута.

Ліхута: Вы знаете, вот я считаю, что то, что сделала Каролина для Украины, – это в сто, в миллион раз больше, чем сделали все наши политики вместе взятые. И мне… я считаю, что… да. И мне, честно говоря, безумно обидно, что два года назад, когда Дима Билан занял второе место, – студия в "Останкино" была полна звёзд шоу-бизнеса российского, продюсеры, менеджеры, композиторы – и они до утра обсуждали второе место Димы Билана. С хрипотой обсуждали всё. Каролина практически победила в этом году. У нас было обсуждение. У нас было обсуждение того, что практически эта победа нашей страны. Я с ужасом… на одном – не буду называть на каком – из украинских каналов в программе новостей увидел сюжет о пресс-конференции Ани Лорак. Я засёк время: 24 секунды. Это поддержка нашего артиста украинского?

Куликов: Ну, в усякому разі зараз це обговорення триває вже більше ніж 24 секунди.

Ліхута: Слава Богу, спасибо ICTV.

Ані Лорак: Мені хочеться подякувати всім людям України. Тому що так, як мене проводжали – на Майдані був великий концерт – і я відчувала цю підтримку. І хочеться дійсно вперше, мабуть, ви знаєте, за всі роки – хочеться подякувати Віктору Андрійовичу, тому що насправді він мене проводжав. І перший, та людина, яка мені подзвонила, – це був він. Ви знаєте, я не пам’ятаю поганого. Тому що, мені здається, що це такий груз, який от… щось трапилося - не треба тримати. Треба далі йти, далі, далі… що б і як в житті не було. Я безумовно чекала цього дзвінка. Знаєте, кажуть, що: "Ну, як там? Як ти відчувала? Тому що в тебе була ситуація з "Євробаченням". Ти повинна була їхати. І потім щось сталося". Я відчувала… знаєте, як дитина, яка: "А може, батько подзвонить все ж-таки? А може, він мене не забуде?" І я знала, що він вболівав. І коли оцей день… це була така ніч – ми не спали, втомилися. І я тільки увімкнула телефон… і перший дзвінок: "З вами хоче зв’язатися Віктор Андрійович". І він сказав такі теплі слова. І одразу все відлягло. І я відчула: "Все. Мені більше не треба". Знаєте, я була дуже щаслива почути ці слова. І це звання, що… Це мені здається, дійсно, я відчула любов народу. І мені здається, що зараз тільки все починається. Тому що це такий аванс. Хочеться далі нести… І от стосовно української мови, українського – хочеться сказати пару слів. Тому що саме коли від… закордоном – ти відчуваєш, як хочеться говорити українською. А, аж як хочеться. Знаєте, там, коли в Москві – так хочеться десь знайти… Якщо зустрічаєш людину: "Ви з України?" – "Так". І зразу хочеться, знаєте, спочатку дорватися і говорити. Чому? Тому що там просипається як ніколи цей патріотизм і таке бажання гордитися: "Так. Я з України. Ай мейд ін Юкрейн".

Куликов: Кароліна, а що, на вашу думку, здатне зараз об’єднати Україну?

Ані Лорак: Що? Я не…

Куликов: Що на вашу думку, зараз здатне об’єднати Україну і українців?

Ані Лорак: Я думаю, мистецтво. Мистецтво здатне об’єднати, тому що… коли ми не будемо говорити, коли музиканти не будуть говорити про політику, в якій нічого ніхто не розуміє, а коли кожен буде займатися своєю… наприклад, музиканти створять от такі хіти, такі шедеври, на які концерти будуть збиратися всі: і росіяни, і українці… всіх країн світу…будуть: "Де б дістати цього квитка, на цього українського виконавця?" Коли політики починають говорити про мистецтво, а музиканти – про політику, – це мені нагадує, коли ти приходиш до лікаря і, наприклад, тобі треба швидко зроби допомогу… операція. А вам кажуть: "Вас буде оперувати людина, яка була в політиці. Зараз він став лікарем". Я не хочу. Я не хочу іти до такого лікаря. Я хочу… того, який буде досвідчений, який все життя в своїй професії, любить її. Тому що це дуже важливо. Як можна, там, говорити якісь речі, в яких ти нічого не розумієш? Тому я ніколи… ну, я ненавиджу політику. Тому що в мене є своє особливе ставлення – я втратила брата в Афганістані. І досі ніхто не розуміє, за що він загинув. Тому зараз моя мама відчуває, наприклад, те відношення до тих "афганців" – і це інше питання. Тому, мені здається, що нехай вони займаються, нехай вирішують. А ми повинні на своєму рівні – от чим люди мистецтва можуть? А саме своїми творами, які об’єднують. Нехай всі співають "Червону руту" у всьому світі. Давайте створювати нові пісні. Давайте якось Міністерство культури… давайте якось так зробити… там – в Росії, робити такий гарний концерт на їхній… біля Кремля – зробити такий концерт українських виконавців. Нехай росіяни побачать, що в нас є. Тому що от мені кажуть: "А де ви ховались?" – коли я з’являлася зараз в передачах. А я кажу: "Ніде". І бачили вони, мабуть, і чули, але зараз вони відкривають. Тому що, мені здається, повинен бути культурний обмін. І от росіяни – вони зрозуміють, що є за що любити, і ми одна нація, і що треба об’єднуватися. Мені здається, музика – це та матерія, яка повинна об’єднувати людей.

Куликов: Я дякую Ані Лорак. І після нетривалої перерви при мікрофоні буде Марія Бурмака.

(РЕКЛАМА).

Куликов: У прямому ефірі програма "Свобода слова", ми обговорюємо ролі, місце і дії зірок у тому, щоби об’єднати українське суспільство. Це зірки шоу-бізнесу, одна із них до нас зараз приєдналася, це Наталя Могилевська... А при центральному мікрофоні Марія Бурмака, і... Маріє, ми тут чули вже, що нинішня влада намагається обмежити доступ російськомовної популярної культури в Україну. І складається враження, що вже і цим самим вона викликає протестну симпатію до цієї культури. І при тому взагалі непомітно державної підтримки україномовної культури і української культури взагалі. Українці митці взагалі мають вплив на нинішню владу?

Бурмака: Ви знаєте, мені дуже цікавий був виступ Ігоря Лихути, я зараз скажу чому. Бо коли я слухаю, скажімо, будь-яку з радіостанцій, то я дуже мало чую там української музики, якщо чесно. Не раз буває така ситуація, я можу навіть сказати, які це були радіостанції, коли... Ми з моїм директором, він приходив на цю радіостанцію, там казали: "Ну, панімаєтє, Бурмака – це українська мова, розумієте? Наша радіостанція комерційна, вона повинна... На ній повинна бути музика, яку слухають сто відсотків населення, а українську мову розуміють не всі". Я розумію, що, можливо, в даній ситуації просто комусь не подобається моя музика, я до цього готова, розумієте? Я – людина, яка – пишу сама, яка декларує свою позицію, яка, власне, виходить на сцену для того, щоби співати те, що я написала. Тобто я творча людина, мене в даній ситуації... питання мови – воно мені не стоїть. Я пишу українською мовою, я не вмію писати російською. Якщо це навіть буде не популярно, я все одно писатиму українською мовою. Так от...

Куликов: Ми запитали...

Маріє, ми запитали глядачів у студії "Свободи слова", якою мовою вони частіше слухають українських виконавців. І результати такі... зараз ми покажемо це. 58 відсотків глядачів у студії слухають найбільше україномовні українські пісні. І 42 відсотки слухають російськомовні пісні у виконанні українських виконавців. Це думка глядачів "Свободи слова".

Бурмака: Так от я хотіла продовжити. Я хотіла продовжити і сказати, що, на мою думку, людина, яка найбільше задоволення отримує від того, щоби писати всю ніч, наприклад, музику або вірші, записувати в студії... Яка приходить, скажімо, навіть на радіостанцію, спілкуючись українською мовою, приносячи український матеріал, я ніколи не думала, що у виконавців, які співають російською мовою, взагалі є проблеми. Тому що більшість музики, яку я чую в радіоефірі, – це музика російською мовою. Хіба ні? Я не права? Я права. Через те... От я відчувала навіть зараз – так? – у незалежній Україні якісь моменти такі, що мою мову, скажімо, не розуміють. Але я для себе раз і назавжди просто відповіла на це питання: я пишу і співаю українською мовою, бо я це роблю насамперед для себе, для своєї дитини. От мені дуже було приємно, коли Дизель сказав таку фразу, що в Україні має бути українська мова. Це те, що... от ви вийдете на вулицю, так? І це те, що відрізнятиме... відрізнятиме взагалі місто, скажімо, Київ від будь-якого російського міста. Так от для того, щоб так було, працюють такі, як я, такі, як Тарас, які співають українською мовою.

Куликов: Маріє, а чи маєте ви вплив на нинішню демократичну нову владу? Чи лише вони вас використовують на політичних акціях?

Бурмака: Ну, мене дуже складно використати. Я вам чесно скажу, що я – як би, може, вам не здавалося дивним – я ніколи не збиралася бути політичною співачкою. І перші свої пісні, які я написала в 89-му році – а я сама родом з Харкова – вони саме були про те, що це несправедлива ситуація, що в Харкові, де українська культура була знищена в 37-му році – ну, я не буду зараз поглиблюватись в історію, – мене, україномовну дитину, україномовних батьків, професора-батька, говорили, що "ти говориш українською – значить, ти з села". І от цей момент несправедливості призвів мене до того, щоб я писала пісні українською мовою. Не політичний момент – момент справедливості. Я хочу продовжити і далі також. Якщо ви зараз хочете сказати про Майдан – так? – то пісня "Ми йдемо" була написана в 92-му році, а пісня "Не бійся жити" в 2003-му. І зараз я маю надію, що музику, яка, скажімо так... Я не причисляю себе в повній мірі до шоу-бізнесу, ви розумієте? Я просто пишу, тобто я просто творча людина. Так от я сподіваюся, що мою музику просто слухають, от і все. І вона викликає, можливо, якісь думки про справедливість, думки про краще. Я не хочу впливати, я не спілкуюся з владою ніяким чином, я не є радником, я не є депутатом, я не збираюся йти в політику, я не буваю в політичних тусовках. Але коли, звичайно, треба було захистити Україну на одній з програм, про яку тут згадували – тут був Саша Пономарьов, – звичайно, я не можу мовчати, ніколи не змовчу. Це моя Батьківщина, тут ростиме моя дитина.

Куликов: А від кого захистити треба було Україну?

Бурмака: Від видатного російського політика, який сказав, що... що ми – ніхто, і звати нас "ніяк".

Куликов: Зрозуміло. Ви казали, Маріє, в одному з інтерв’ю, що якщо українська мова зникне з масової культури взагалі, вона може перестати – українська мова – бути вживаною і побутовою, і стане реліктовою. А ви не перебільшуєте значення масової культури? Бо самі належите до неї. От, скажімо, у Швеції групи – і в Норвегії, і в Нідерландах – рок-виконавці, популярні виконавці – співають англійською, нікого це не обходить.

Бурмака: Я, чесно кажучи, не перебільшую значення масової культури – я просто хочу, щоб українською мовою говорили в побуті. От і все, що я хочу насправді. Мені би хотілося. Мені би хотілося, щоби українська мова була – і українська культура – в усіх сферах, мені би хотілося, щоби моя дитина, прийшовши, скажімо, кудись там на дискотеку, можливо, зі своїми подружками, включила би гарну, якісну музику і я би почула українські слова. Справа в тому, що саме чуючи українські слова – навіть, можливо, не занадто, там, високу поезію, – людина... ну – я знаю? – можливо, в ній щось прокидається генетично. Або просто вона відчуває цей контекст. Ну от я їхала сюди – абсолютно геніальну пісню Наташі Могилевської чула, "Місяць". Мені так приємно було почути цю пісню українською мовою...

Куликов: Олександр Пономарьов, ваш коментар до цього.

Пономарьов: А коментар... Що – ви хочете, щоб я сказав? Я підтримую повністю що сказала Марічка, абсолютно. Причому... Якщо вдаватися в деталі – у мене довгий спіч достатньо... Тобто якщо ви хочете, щоб я говорив зараз просто коментар, то я скажу його... що я підтримую, і стосовно української мови – на сьогоднішній день абсолютно підтримую те, що на радіостанціях треба боротися не за російську мову, а за українську, тому що більшість пісень російською мовою... Це правда, ну давайте аналізувати: любу радіостанцію зараз вмикаємо – і аналізуємо, скільки пісень тою мовою і скільки тою мовою. Абсолютно впевнений – і правильно розумію, Марічку підтримую, знаю, що це таке, і сам з тим стикаюсь, – що абсолютно ми не можемо впливати на сьогоднішній день на наш політичний бомонд, незважаючи ні на що. Чому? Тому що вони собі самі не можуть дати ради. По-третє, абсолютно впевнений в тому, що Україна варта... Ну, скажемо так: які ви знаєте атрибути державності в любій країні? Це гімн, герб і мова. До чого ми сьогодні прийшли? Ми прийшли до того, що ми на сьогоднішній день не маємо одного з атрибутів влади в країні. Ви говорили про Швецію, я вас почув, але в Швеції всі говорять шведською мовою. В побуті або не в побуті. В телевізійних ефірах або не в телевізійних ефірах. І далі тоді можна вмикати ту історію, яку ви кажете. Дійсно, можна сказати: можна співати англійською мовою для того, щоб вставати дальше – ну, тобто мається на увазі, розвивати свій ринок і робити його більшим і заробляти більші гроші, – можна співати якою завгодно мовою. Але ти знаєш, що в тебе в державі – в твоїй державі, де ти живеш, там, де живуть твої діти – є твоя рідна мова. На сьогоднішній день ви можете таке сказати про Україну?

Куликов: Я можу таке сказати.

Пономарьов: Що в нас є українська мова.

Куликов: Вона є. Ми з вами розмовляємо українською.

Пономарьов: Слава Богу, завдяки таким, як Марічка Бурмака.

Куликов: Микита Потураєв, один з організаторів соціальної акції "Час бути разом".

Потураєв: Я хочу сказати, що я повністю пітримую вас, і я тут пригадав, що колись Джона Леннона – ще на початку кар’єри "Бітлз" запитали: "Чи ви пишете антивоєнні пісні?" І він сказав: "Так всі наші пісні антивоєнні". Я, власне, про що?

Що, в принципі, послання артистів – воно не на рівні, можливо, слів. Воно на значно вищому рівні.

Когда проходила пресс-конференция, на которой мы рассказывали о том, что вот приедет в Украину Пол Маккартни, то Виктор Пинчук сказал, что на его взгляд – и с этим трудно не согласиться, – у артиста с большой буквы – у него есть особая сила, с которой он может обратиться к людям. И…наверное, это самое главное. Потому что… вот 14-го июня будет концерт. Да, это не будет украинский исполнитель, но это будет человек, чьё творчество значит очень много для сразу нескольких поколений тех людей, которые родились ещё в Советском Союзе. Может быть – мы надеемся, – и для тех, кто младше. Почему это так важно, почему это было важно для СССР и до сих пор важно? И для всего мира. Ну потому что четверо очень простых ребят говорили об очень простых вещах. О том, что есть вещи более важные, чем то, что кажется важным иногда в жизни. Ну, о том, что любовь невозможно купить за деньги. О том, что… Любовь и искренность могут победить пошлость, зло, неправду. О том, что мир между людьми возможен. О том, что дружба помогает преодолеть любые трудности. И на самом деле, наверное, неважно, на каком языке это спето. Если это спето искренне и с большой силой, которая есть у настоящего артиста, то это понятно абсолютно всем в мире.

Куликов: Марія Бурмака.

Потураєв: И я думаю, что украинские артисты вне зависимости от того, на каком языке они поют… вот если они будут петь о таких вещах, о каких говорили вы, то они будут безусловно услышаны украинским народом. Который – ну, я не верю, что есть в Украине не патриоты, среди граждан Украины.

Бурмака: Ви знаєте, я б хотіла тільки зараз додати... В цьому ряду, який ви сказали – так? – про те, що сила любові, сила тепла, про дружбу... В моєму ряду – особистому моєму ряду – ще стоїть поняття патріотизму і рідної землі. І ви знаєте, от я можу сказати, що навіть якщо це буде невигадна в шоу-бізнесовому плані, я все одно буду співати українською мовою, тому що українська мова для мене особисто – я не кажу про всіх – для мене особисто це отой момент, який – я відчуваю якусь, от знаєте... Свою роль, можливо, в цьому всьому. Це покоління минулі, це історія моєї країни. От є я, на якому... на моєму поколінні ця українська мова може обірватися. Через те якщо навіть буде невигідно писати, я все одно буду українською мовою.

Куликов: Маріє, от мене завжди насправді цікавить питання, звідки у нас береться це, що "на моєму поколінні українська мова може обірватися". Я старший за вас, я знаю, що на моєму поколінні вона не обірвалася. Я вірю, що на поколінні моєї дочки вона не обірветься. Я абсолютно певний, що вона не обірветься на поколінні моїх внуків. Далі я не заглядаю. У мене є питання як у людини, яка належить насправді до російськомовного населення України за походженням. Скажімо, патріотична пісня про Україну написана російською мовою. Це є добре? Чи вона має поступитися іншій?

Бурмака: Я не можу зараз точно процитувати Леоніда Кисельова, поета, да? Что "всё в мире – это песня на украинском языке". Справа в тому, що, дійсно, патріотизм – він не має – я кажу про себе зараз, я кажу про свою мову і про себе: якщо б з’явилась така пісня, я була б тільки рада. Головне – щоб це було написано щиро, від душі, а не з кон’юнктурних якихось міркувань. Оце найголовніше. Мені здається, що люди це розуміють і чують, і вони тоді розуміють. Найбільше люди, мені здається... Люди, і я, і тут присутні – вони розуміють фальш. І ось ця фальш – творчим людям вона найбільш от болюче вражає по серцю. Тому творчих людей теж не можна, знаєте, от... В рамки жанру. Або в політичні якісь табори. Тому що якщо ти відчуваєш, що говорять неправду, то ти будеш просто говорити правду, бо ти пишеш музику і слова, тому що ти звик – або звикла, якщо говорити про мене – говорити правду. От і все.

Куликов: Я дякую Марії Бурмаці і запрошую до центрального мікрофона співачку Наталю Могилевську. До центрального мікрофона... Пані Наталю, ваша концертна діяльність викликає активність націоналістичних організацій в Україні. От перед вашими виступами у Тернополі...

Могілевська: Я их не заметила.

Куликов: ...аж 12 партій та організацій вимагали від місцевої влади зупинити прояви зросійщення. Ви свідомо провокуєте цей конфлікт?

Могілев